Кожна людина ховає в собі безліч талантів, дехто розкриває творчий потенціал ще в юнному віці, дехто на склоні літ, але в будь-якому випадку, талантом необхідно ділитись. У вільний час я також, так би мовити, "творю". Ще з 9 років відчула в собі натхнення писати вірші. Одним із них хочу поділитись. У ньому - все те, що наболіло , те, що важко передати у прозі. 

“ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ”

В благаннях і терпінні мук

Став перед світом наш народ.

І силою втомлених рук,

Здобував слави й нагород.

Поставши в преріях пустих,

На голих небосхилах,

Нам не забуть героїв тих,

 що вже давно лежать в могилах.

Кров козаків, піт гайдамак

І невловима мрія жити

Загартували нарід так,

Що Бога лиш хвалити.

Й у забутті робочих днів

На полі, ниві, у стодолі

Народ собі державу звів

І побажав тяжкої долі.

Держава квітла, народ вянув.

Зявилися сильніші, слабші.

І труд людський як сніг розтанув,

Бо над народом стали “кращі”.

І вчула десь-колись Європа,

Що ті колишні козаки

Перетворилися в холопа,

Одна лиш назва – кріпаки.

Ох, важко стало в Україні.

Страждали всі низи

Пішли бої у Києві, на полонині.

Тікав хто міг, хто знав куди.

Але боялися сказати,

Що твориться в своїй землі.

Та й ради нема кому дати,

Лиш знають, що ми – королі.

Як королі, то правте вправно!

Щоб було добре й вам і нам,

А то одні живуть безправно,

А іншим кланяються тут і там.

Та збунтувався люд увесь,

Набридло кайдани терпіти.

Коли їх бють, сміються днесь.

Покайтеся, господні діти!

Боліло серце у дітей катованих батьків

І вирішили битись в кров, за дідову неволю,

Волосся сивіло коло висків,

Як згадаєш ту вільну волю.

Але, мабуть, не марно те,

Уся пролита кров.

Наша державонька цвіте,

Співає й квітне знов.