“Лист”
І знову я пишу листа,
Як і колись писала,
Але тепер ця мить свята
В сльозах мене застала.
Було колись – була маленька
І малювала на листі
Травичку, сонечко кругленьке
І квіти, і дерев віття густі.
Було давно, та як згадаю
То так і допече.
Не можна так, я добре знаю,
Але сльоза сама тече.
Чрму так скоро все біжить?
Здається, ще учора
Казала: “мамо, подивись,
Яка отам потвора!
Яка страшна, бачиш матусю” –
І пальцем пну у небеса.
А мама: “ ой, яка гарнюся!
То ж хмарка, бач, яка краса!”
Де ж ділась та хмаринка,
Що мені тоді здавалась звіром.
Тепер вона, немов пушинка
З маленьким і пухнастим тілом.
Тоді усе було великим,
Таки страшним, незнаним,
Та мама повела стежками
І стало вмить те все бажаним.
Ніхто не вмів так розказати,
Отак усе розплутати.
Чи, може, я тоді малям
Все так любила слухати.
Як все те сталось, не зумію
Собі я відповісти.
Лиш знаю, що тепер волію
Біля матусеньки присісти.
Тепер вже, мабуть, вона тихо
Лиш слухала б мене.
Й казала б: “Ой ти, моє лихо,
Коли ж ти виросло таке?”
Я б відповіла: “що ви, мамо,
Хіба я вже доросла?
Ви знаєте, тепер же стало
Дорослішать не
просто.
-
Ой, не розраджуй мене,
мила,
Не треба жартувати,
Ось голова вже моя сива,
А ти – доросла, що й казати.”
І я притихну, й наче в горло
Забється щось тугенько.
І мама не промовить слово жодне,
Мовчатиме довгенько.
І кожну таку мить мене
Мучила дума:
Про що мама мовчить,
Чому набрали очі суму?
І скільки б я не питала маму,
Не вмовляла
До сьогоднішнього дня
Вона цього не сказала.
А я пишу, як і колись
Листа, лише до неї.
І пишучи, у неба вись дивлюсь
На хмарочки шалені.
Про що писать мого листа?
“ну, добрий день, матусю…”,
А далі – справа не проста,
Бо вмить сльозами обіллюся.
Одне лиш слово – мамо!
Чомусь таке журливе
Й думки несуться прямо,
Де батьківське вікно красиве.
Вже пятий день пишу листа
Й не можу написати.
Прости, матусенько свята,
Не маю, що сказати.
Не маю? Що ж, так і збрешу?
Матусі, що чекає,
Вона ж кожному журавлю
Про донечку розповідає.
Із журавлями шле привіт
Палкий й такий безмежний.
Я б кинула увесь цей світ,
Й до мами – на край протилежний.
Таки сьогодні напишу,
Чого б було не варто
І на заході я віднайду
Найдорожчого адресата.
Не буду я писать про себе,
Приїду й розкажу.
Лише про те, що тут теж небо
Таке, як ми дивились вдома,присівши на
межу.
І ще черкну три звичних слова:
Люблю, цілую і пробач.
Ще місяць, два, і буду вдома.
Прошу, ріднесенька,не плач.
“ЗАКОХАНА В ДОЩ”
Цей дощ вечірній серед літа,
Що не виходить із думок.
Ця крапля світлом дня зігріта.
Цей срібно-росяний вінок.
Ця музика, на струнах ночі,
О, ця печаль, цей зорепад.
І ці пісні, ну, а ці очі…
Мовчу, бо ще скажу не в лад.
Цей запах сонної тривоги,
Вечірнього серпанку.
Цей дощ чарівний, до знемоги,
Цей погляд свіжого світанку.
Цей літній дощ, вечірній зовсім.
Цей вечір – оксамиту дар.
Ці барви ніжні, наче осінь.
Цей дощ, цих почуттів пожар.
Це небо. Небо. Синє небо.
Ці хмари, білі, як фата…
Ці почуття. В них вірить треба,
Їх відрізняє простота.
“КРОКАМИ ЛІТА”
Так ніжно, легко, тихо, сумно
Озветься піснею струна.
Верба заплаче так безшумно
Й пройде негадоно весна.
І, мовби, жданий нами гість
Прилини щедре літо.
І принесе нам добру вість,
Тепліше сонце буде гріти.
І ми узявшися за руки,
Підемо через жито,
Без зла, без горя і без смути
Нас зустрічати буде літо.
Ми сядемо з тобою разом
У царстві маків і пшениці.
І враз, нежданим водоспадом
Зішле нам небо чар водиці.
Та, не зважаючи на зливу,
Ми бігтимемо полем,
Такі веселі і щасливі
Не зламані обманом й горем.
От зеленіє темно ліс,
Давай сховаємось під віти!
А коли дощ пропаде скрізь
Ми знов підем по кроках літа.
Ми, наче діти вередливі,
Пшеничним бавимось колоссям.
Це все тому, що ми щасливі
І дуже раді літнім гостям.
Цій спеці, золоту на житі,
Траві високій, водограю.
Найбільш цінуєм літні миті,
Я так його кохаю!
Ось вже й скінчилась літня злива.
І ми з тобою по калюжах
Будем стрибати жваво.
Ти скажеж: “Ти така красива!”,
А я лице сховаю в волосся кучеряве.
А потім я всміхнусь тобі
Й ми знов візьмемося за руки
І разом проведемо дні
Без жалю, без розлуки.
І я співатиму для тебе веселих співанок,
А ти, занурений у небо,
Будеш плести мені вінок.
Ми не дорослі, ми – ще діти.
На голові моїй вінець.
Прямуємо кроками літа
Пшеничним полем навпростець.
Комментариев нет:
Отправить комментарий